Бутенко Людмила Лемарківна народилася 5 грудня 1957 року
в смт Гребінки Васильківського району Київської області.
З 1963- по 1974 р. р. – навчалася в Гребінківській середній школі.
Після школи закінчила Білоцерківському ПТУ, потім Львівський
обліково - кредитний технікум.
У 1992 р. –закінчила Чернігівський педагогічний інститут ім. Т.Г. Шевченка.
Працювала вихователем в дитячому будинку « Горобинка » (2001-2012 р. р.),
зараз – методист і тренер – викладач Васильківської районної ДЮСШ.
Осінь
Дощ зоряний на землю зранку випав,
Засяяв клен осінній на світанку:
По золотому – розписом веснянки
Багрянцем дивним листопад розсипав.
Буяють різноцвіттям хризантеми –
Осінні пишнотілі дивні квіти,
І бабине снується всюди літо,
Відзвонюючи в серці тихим щемом.
Ще будуть дні холодні і похмурі,
На голих вітах затремтять краплини.
А ось сьогодні жодної хмарини
На ніжнім тлі холодної лазурі.
І відлітають птахи в диво – просинь,
І вдалині їх окрик затихає,
Легенький вітерець чоло ласкає –
Гуляє по землі красуня осінь.
Життя
Не все в житті було доцільно, чітко й ясно:
То пелюстки троянд, то злива, грім і град.
Було воно тяжке, та все ж воно прекрасне,
І треба далі жить, не дивлячись назад.
Не все в житті було, що мріялось, бажалось,
Що снилось по ночах в дитинстві золотім.
Здійснилось що, збулось – навік тобі зосталось,
Що не збулось – дарма жаліть тепер за ним.
Так, треба далі жить: терпіть, бажать, любити,
В калюжах бачить зір проміння осяйне,
Кохання, як вино, із келиха допити,
Вдихнути вітерець, що у лице війне,
Побачить листопад у лісі світанковім,
І станцювати вальс в шалений снігопад,
Розтанути на мить у пісні колисковій,
У зорепадну ніч наслухатись цикад.
І може саме там, у дивних днях прийдешніх,
Які ще до тепер зустріть не довелось,
Зустрінеш ти любов, не як колись – як вперше,
І збудеться все те, що досі не збулось.
Молитва
На коліна до долі взиваю:
Ти спаси його, доле, - благаю!
Не упийсь, смерте, горем,
не впийся!
Відступись.
Відступись.
Відступися...
Ще безсило весна йшла, ще тихо.
Ти до мене закоханий їхав.
За тобою біда йшла невпинно:
Мить – удар – і горить вже машина…
І розхристана, і босонога
Ошаліло летіла до нього.
Ось воно – лікарняне те ложе…
Ой, спаси, ой, спаси ж його Боже!
Сині-сині попечені губи.
Тихий шепіт: «Я знав, прийдеш, люба…»
Милий, рідний! Я вже прилетіла!
Затремтіло попечене тіло…
Не знесу я такої утрати,
Все віддам, чим сьогодні багата,
Кров віддам, віддам душу, всі сили –
Лиш живи, лиш живи, чуєш, милий!
Хай навік згине смерті причина –
Не вмирай, не вмирай, мій єдиний!
Бачиш, сонце зійшло за віконцем –
Лиш для нас, лиш для нас воно, сонце!
Бачиш, сніг попельнастий вже тане –
Завтра квіти заквітнуть духмяні,
Лиш для нас зацвітуть вони, милий,
Та не дай їм лягти на могилу,
Вічність хай в твої очі не гляне –
Не вмирай, не вмирай, мій коханий!
За тобою дивитимусь зірко,
Бо іще не кричали нам «Гірко»,
І в тумані імлистому, милий,
Я ще сина тобі не родила,
Ще не встиг ти йому порадіти –
Треба жити, коханий мій, жити!
На коліна до долі взиваю:
Ти спаси його, доле, - благаю!
Не упийсь, смерте, горем, не впийся!
Відступись!
Відступись!
Відступися!!!
|