|
Опанасенко Наталія Анатоліївна народилася 24 серпня 1970 року
в с. Ксаверівка Васильківського району Київської області.
Після закінчення середньої школи вступила
до Уманського педагогічного інституту ім.П.Г.Тичини.
У 1991 році Наталія Анатоліївна після закінчення вузу
за призначенням повернулася в своє рідне село і
почала свій трудовий шлях вчителем початкових класів
Ксаверівської ЗОШ І-ІІІ ступенів, де працює по сьогоднішній день.
Думки
Навіщо любити так сильно життя,
коли воно вічно тобою кида.
Буває настануть такії часи,
що чорне усе і чужі голоси.
І смуток, і жаль,і недоспані ночі,
й нічого оцього не бачили б очі.
І Богом забутий, і всі лиш на тебе,
й життя невеселе, й кому це ще треба.
Неправда!...В житті наступають хвилини,
коли ти всім треба і кожної днини.
І сонечко світить , і горя немає,
і спиш уночі, і всього вистачає.
І все в кольорах, і немає байдужих,
і хочеш ти жити, і зовсім не тужиш.
І хай лише трішки усе це буває,
коли у душі усе завмирає.
І кожна хвилина на ту мить зваблива,
бо ти є людина, на цей час – щаслива!
Філософія життя
Лине час і гоїть рани.
В кого смуток, в кого жаль.
На душі стоять тумани,
Час не вернеться нажаль.
А в житті бувала й радість,
Успіх, щастя і любов.
Та приходить швидко старість.
Все це згадується знов.
А життя – неначе хвиля,
То уверх, то вниз кида.
Ніби п’єш солодке зілля,
А насправді, то вода.
А життя – неначе вітер,
То тихіше, то сильніш.
Думка є, немає літер.
Хочеш спати, а не спиш.
А життя – неначе пташка,
То на південь, то назад.
То ідеш – вузенька стежка,
То – широкий, вільний шлях.
Вже бажаєш щастя дітям,
Потім внукам…
А собі:
Лиш не стати тільки б сміттям,
Щоб згадали іноді.
Хто родивсь – померти мусить.
То ж ,будь ласка, при житті
Не ламайте інші душі,
Не робіть із них дерті!
Батьки
І скільки б не судилося прожити
Я голову схиляю перед вами.
За те ,що ви б могли усе віддати,
Я ніжно називаю вас – батьками.
Ви постаріли, похилились нижче,
Та посмішки у вас такі ласкаві.
Я вам вклоняюсь нижче і ще нижче
Лиш би могли ви бути завжди з нами.
В вас погрубіли руки від роботи,
Морщини укривають ваші лиця.
У вас з’явилось більше ще турботи,
Наш трудівник і наша трудівниця.
І мені даровано багато:
Пережити щастя і біду…
Та кожен раз, заходячи у хату,
Я думаю про вашу доброту.
Про те, як ви колись не досипали,
І плакали, коли у нас була біда,
І уночі у Бога ви благали,
Щоб доля в нас щасливою була.
Цілую у пошані ваші руки ,
І дякую за ласку і тепло.
Батьки народжували нас у муках.
Без них – нічого б в світі не було.
| 
